русский
українська
НЕВТОМНИЙ СЛУЖИТЕЛЬ УКРАЇНСЬКОГО СЛОВА
ДМИТРО ВАСИЛЬОВИЧ НИТЧЕНКО (ЧУБ)
«Трапилось так, що на початку ХХ століття історія не відламала гілку з древа української національної культури, а кривавою сокирою розчахнула те дерево навпіл – по кроні, по стовбуру, по кореню. І воно – живуче, животворне – розкрилювалося по різні боки кордону, живлячись з одного грунту – любові до своєї милої, єдиної, змордованої і відродженої безсмертної вітчизни – України. Саме тому й лишилось воно суттю своєю, єдиним древом нашого духу…». Ці слова належать українському письменнику Михайлу Шевченкові і присвячені вони нашому земляку, письменнику і поету Дмитру Нитченко.
Сам Дмитро Нитченко писав: «Я часто доходив до розпуки: як це зрозуміти, що я на своїй рідній землі став зайвою людиною? Різні чужонаціональні зайди мають працю, чудові мешкання, добре живуть…,а я півголий ледве маю в що одягтися…Ходжу голодний, а в дома чекають теж дружина з малою дитиною та мати з братовим малим синком, бо брата заарештували й засудили на 10 років Колими, і вона приїхала до мене». І сам письменник відповідає на це питання: «Метою москалів-комуністів завжди було: знищити, зліквідувати українську націю».
Письменник. поет, педагог, видавець, літературний та громадський діяч Дмитро Васильович Нитченко (Ниценко) народився 8(21) лютого 1905 року у містечку Зінькові в
сім’ї заможного селянина-хуторянина. Від п’яти років Дмитра та його двох братів батьки привчали до праці в господарстві: поратись на городі та полі, пасти вівці. Навчався він спочатку в Лютеньських Будущах, потім у Зінькові, де1923 року закінчив індустріально-технічну школу. Працював на виробництві слюсарем, фрезувальником і навіть помічником машиніста.
У ранньому віці Дмитро відчув потяг до літературної творчості, особливо після того, як познайомився з Шевченковим Кобзарем та Кащенковими історичними повістями про козаків. Пізніше письменник згадував: «Змалку я прочитав дещо про боротьбу Мазепи проти Москви, потім додали розповіді діда про дії москалів в Україні, про бій під Полтавою…». Отак «ішла з самого грунту, з історії країни та підрадянського оточення» стежка патріотизму майбутнього літератора і свідомого українця. В 15-16 років пробував писати вірші, а серйозніше перевірив силу свого літературного покликання – образно описавши екскурсію від своєї школи із Зінькова до села Підозірки, де були торфові болота. Перший його вірш був написаний 15-ти річним школярем – «Ранок» був надрукований 1922 року в газеті «Більшовик Полтавщини». Віршик не претензійний, легкий як пташка що, летячи, купається в сонячному сяйві: «Дзвенить піснями ранок, // Купається в росі, // А сонце з-поза хмарок // Дивується красі».
Вірш «Ранок» був передрукований в журналі «Жовтенята», а згодом у відривному календарі та у читанці для другого класу. 1936 року в Харкові на учительській конференції, це вірш згадувався в доповіді – як зразковий, бо його добре могли розуміти діти, бо був нескладний за формою.
Та життя молодого поета, як писав професор Юрій Бойко «не дзвонило піснями, а хмарки перетворювалися у хмари.» Треба було міняти місце перебування, із роботи його не раз звільняли за «соціальне походження». 1925 року юнак подався на Кавказ, до П’ятигорська, услід за батьками-втікачами від більшовицького режиму. Там він працював на заводі, доки в 1927 році вступив на український відділ робітфаку в Краснодарі. Та вже наступного року за доносом зіньківського знайомого, навчання обривається. Переживши цей удар, Нитченко переїздить до Харкова.
У 1928 році, коли ще Д.Нитченко працював на виробництві, почав друкувати свої твори в молодіжних журналах «Жовтеня», «Червоні квіти», «Молодий більшовик» та інших. Підписував свої твори псевдо Дмитро Чуб або Остап Зірчастий. Це були переважно ліричні вірші, нариси про тварин, пригодницькі оповідання. Літературознавець С.Підкова в своєму дружньому шаржі, говорить, що псевдо Чуб письменник взяв від того, що носив довгого чуба.
Юнак уже у столичному Харкові, працює на підприємствах, згодом у видавництвах, і вчиться та закінчує спочатку технікум чужеземних мов (німецький відділ, 1933), а 1940 року –мовно-літературний факультет Харківського педагогічного інституту (вечірнє навчання). Працює у різних видавництвах – журналістом: у «Більшовикові Полтавщини», в «Червоній газеті» (Ростов над Доном), «Зорі» (Дніпропетровськ). Зазнав він на цій роботі чимало незаслуженої кривди, був кілька раз звільнений з роботи, скуштував щастя безробітного. У довоєнний час викладав українську мову й літературу в школах, на курсах підвищення кваліфікації вчителів, на курсах підготовки до медичного інституту, і навіть –протягом трьох років – у двох інститутах. Робота в харківських видавництвах перенесла Д.Нитченка в центр тогочасного українського літературного процесу, там він знайомиться з багатьма провідними письменниками, сам друкується в харківських журналах. Він не знав близько Хвильового, хоч і належав до Пролітфронту, але з Сосюрою мав товариські контакти, навіть його томики зберігав із авторовою присвятою. У Харкові Нитченко прочитав книгу митрополита Іларіона «Історія української культури», і вона на нього вправила велике враження. Впливали і життєві , побутові епізоди. Всюди доводилося чути брудну російську лайку, чого не чув від батьків і сусідів, «бачив ставлення росіян на кожному кроці до української мови…арешти кращих наших письменників і винищення та розстріл лише за любов до свого народу і, зрештою, читання Шевченкового «Кобзаря» зробили на мене найбільше враження. Скрізь я бачив протягом всієї історії й тепер ті самі московські кривди, прикриті брехнею й фальшивим братерством».
Від 1931 року до початку війни Дмитро Нитченко видав дві збірки своїх поезій та прози, переклав п’ять книжок з російської мови та десять поезій – з німецької. Кілька його віршів були покладені на музику композиторами Колядою, Овчаренком, Нахабіним.
На самому початку другої світової війни Дмитро Васильович був мобілізований до війська, за місяць уже потрапляє до німецького полону в Білорусії, на захід від Вязьми. Завдяки своєму знанню німецької мови дістає звільнення з полону й повертається додому, проходячи 900 км за 28 днів – від Могильова, через Гомель, Чернігів, Прилуки, Кременчук до Полтави. Цю подорож він відобразив пізніше у своїх споминах «В лісах під Вязьмою».
Повернувшись, Д.Нитченко опинився на руїнах в окупованому Харкові, де умови життя усе гіршали. «Німота не давала жодних харчів для населення, а була люта холодна зима…Чимало людей тої зими умирало з голоду та хвороб», писав письменник, який гірко усе переживав та часто питав себе в думках: «А скільки ще небезпеки попереду?». В перші дні окупації харківське українство гуртувалося навколо газети «Нова Україна». Серед працівників газети були відомі українські письменники та поети: Аркадій Любченко, Олекса Веретенченко, Олекса Кобець-Варавва тощо. До співробітництва з газетою долучився і Дмитро Нитченко, який 1942 – 1943 рр. працював мовним редактором «Нової України».
Гірки спомини про безпідставні звинувачування у довоєнний час помножені на страх за не скоєні злочини (полон, праця на окупованій території) змушують Д.Нитченка емігрувати з сім’єю в 1943 році до Британської зони Німеччини, де він поселився в одному з таборів для втікачів. Тут після війни приходилось жити в умовах вічної небезпеки з боку репатріації. З 1946 року родина Нитченко перебувала в Новому Ульмі, де Дмитро Васильович викладав у таборовій гімназії та друкувався в «Українських вістях», а згодом став літературним працівником у тій же газеті. У 1947 році вийшла в світ його книга «Шевченко в житті»в якій на основі різних споминів змонтований літературний і побутовий образ Шевченка, з його звичками, уподобаннями, поведінкою.
1949 року Дмитро Нитченко з родиною переїжджає до Австралії, де довелось йому працювати робітником на електростанції (приїжджим заборонялося працювати за довоєнними спеціальностями). Одночасно займається літературною та освітньою діяльністю серед українських поселенців. Він очолює Українську центральну шкільну раду, пише навчальні програми для шкіл, інспектує їхню роботу. Для школярів Д.Нитченко уклав «Український орфографічний словник» на 10 тисяч слів, а також допоміжний підручник «Елементи теорії літератури і стилістики». З його іменем пов’язане постання Літературно-мистецького клубу імені Василя Симоненка.
Займався Дмитро Васильович і видавничою справою. 1953 році він заснував у Мельбурні видавництво «Ластівка», де й вийшла його перша дитяча книжка «На гадючому острові»(1953), а потім інші – «Вовченя»(1954) та «Це трапилося в Австралії»(1953). Український поет Яр Славутич писав, що «завдяки цим книгам, які написані з хистом і знанням обставин, українська література значно поширила свої тематичні обрії. Згадані три видання – це дуже цікава, захоплююча лектура не лише для молоді, а й для старших. Талант письменника, спостережливого оповідача, виявився тут, на нашу думку, найбільше і найповніше». Починаючи з 1953 року Дмитро Нитченко видав в Австралії понад 20 книг – це твори для дітей, наукові праці, епістолярна спадщина, публіцистика. Письменник збагатив українську мемуаристику книгами «В лісах під Вязьмою»(1958), «Від Зінькова до Мельбурна» (1990), «Під сонцем Австралії» (1994). Про свою видавничу діяльність Д.Нитченко так писав в листі доІ.Качуровського у 1998 році: «З мене такий видавець, що все шкребу з пенсії, потрошку назбираю, тоді друкую…»
1982 року в світ вийшла книга Д.Нитченка «У дзеркалі життя й літератури». В ній автор публікує розвідки про українських письменників сучасності: О.Вишню, В.Симоненка, Л.Костенко та інших; свої спогади про письменників з якими він був особисто знайомий – до таких належали В.Сосюра, А.Гак, Я.Славутич, літературознавці Ю.Бойко та П.Одарченко.; дає короткий історичний огляд про український гумор та його творців. «Це видання присвячую тим письменникам, мовознавцям, діячам культури, - пише Д.Нитченко, - що в невідрадних обставинах обороняють, плекають і розвивають нашу рідну мову й збагачують українську літературу».
У своїй «хроніці життя» «Від Зінькова до Мельбурна» письменник хвилюючи розповів про край свого дитинства, про лихо, що прокотилося рідною землею в роки колективізації, голодомору, репресій, коли українське село або вимирало, або тікало до міста, і коли кращих людей, насамперед інтелігенцію, просто винищували. За оцінкою Олеся Гончара ця книжка «належить до тих, які викликають глибокі роздуми про долю українського народу, долю винятково складну і драматичну». За пропозицією Олеся Гончара в 1992 році Дмитра Нитченка було прийнято до Спілки письменників України.
Пам’ять про Україну, рідні місця, дитинство і юність наповнюють поетичні твори Д.Нитченка. У вірші «Перший лист» поет згадує «дні ті босі на стерні», каже, що не може «забути все те нині» і що не можуть «евкаліпти заступити обрій» - « в завоях мрій зрина моє село. Українська поетеса Зоя Когут до 65-річчя письменника, знаючи про його давню мрію – побувати на Батьківщині, побажала Дмитру Васильовичу: «І щоб його сповнились мрії: // Дочекатись ранку в Україні // І побачить знову рідний Київ, // І пісні почути солов їні…»
Лише в травні 1991 року йому пощастило здійснити свою мрію - приїхати в Україну, на Полтавщину, і відвідати те село, «ступити на батьківську землю, в бур’яни їхнього колишнього хутора й повезти знову на чужину гіркоту вражень» - писав П.Ротач, який супроводжував письменника по Полтавщині.
15 вересня 1999 року на 95-му році життя в Мельбурні зупинилось серце сподвижника.
23 вересня «Літературна Україна» опублікувала некролог: «…працював самотужки не менш ефективно і результативно, аніж великий науковий інститут чи багатолюдна спілка. І нині незалежна Україна схиляє свої прапори перед памяттю великого сина великого народу». В 2000 році Лігою меценатів та родиною письменника заснована премія імені Дмитра Нитченка за подвижницьку діяльність, що сприяє поширенню, популяризації літературного процесу в Україні.
Анатолій Чернов.
